Може скластися враження, що Стародавній Схід історики приділяють забагато і світова історія уваги подіям сивої давнини, - знайомство з якими здатне викликати в нас лише почуття естетичної насолоди та вдовольнити наші амбіції. Проте піддатися такому враженню означало б припуститися прикрої помилки, адже стародавній світ водночас і дуже давній, і дуже близький, "близький не лише нашій допитливій думці, але й нашому повсякденному життю". Він — невід’ємна ланка в ланцюгу світової історії, без нього розпалася б "времен связующая нить". Народи Стародавнього Сходу не просто першими побудували соціально (ратифіковані суспільства й держави, винайшли найдавніші форми письма, розвинули художню словесність, науково-практичні знання, мистецтво, релігійно-філософську думку, а й передали ці свої надбання нам, тому "стародавні цивілізації — не згаслі світи, а частина сучасної культури". Свідчень цьому можна навести чимало. Так, ми користуємося абетковим письмом, що його винайшли фінікійці, розробленою стародавніми індійцями системою "арабських" чисел і математичною символікою, досягненнями вавилонської астрономії, удосконаленим староєгипетським календарем, багатьма лексичними здобутками близькосхідних цивілізацій, винаходами стародавніх китайців — компасом, папером, порохом, системою конкурсних екзаменів тощо. Стародавній Схід — це, так би мовити, наше дитинство, і якщо ми прагнемо пізнати себе (самопізнання — основна мета історичної науки), то не повинні нехтувати світанковою добою людської цивілізації, тим паче, якщо ми ще й хочемо стати мудрішими, культурнішими, вихованішими, краще розуміти один одного (без урахування уроків минулого цього не досягти).